Головна сторінка. Німецький культурний центр "Взаємодія". м. Городня Чернігіська область Україна

Я звикла одержувати від нього короткі вісточки: листівки, листи на одну сторінку, написані на рідкість нині каліграфічним почерком. Іноді в конверт був вкладений вірш. Ось один з нещодавно одержаних.

Я вспомнил сегодня снова,

Найдя пожелтевший том,

Как с бабушкой в воскресенье

Шёл в молитвенный дом.

Я так горячо молился,

Боясь спугнуть тишину:

— Господи, оживи мне

Хотя бы руку одну!

А он меня не услышал,

А он промолчал в ответ...

Ці руки, слабі, ніби зведені судомою, притиснуті до грудей, мені і впали в очі при першій зустрічі з Колею Хмеленком. Було йому тоді трохи більше сімнадцяти. Він тільки-но закінчив школу у маленькому селі Савичі, що під Брагином.

Вчителі розповідали, чого коштувало Миколі, котрий переніс дитячий церебральний параліч, навчатися в школі. Погано слухалися руки, насилу давався кожний крок. Писати він міг тільки стоячи, затиснувши неслухняну ручку в обох руках. І так — всі десять шкільних років. Закінчив десятирічку одним з кращих в класі.

Але не тільки рідкісна мужність вразила мене в сільському підліткові. Його малюнки, невибагливі, напівдитячі, приголомшили своїм кольором і світлом. Хлопчик любив малювати рідний дім, березу біля хвіртки, сільську вулицю, що тікає в поле. Все це було залито яскравим сонячним світлом. Здавалося, тесані стіни будинків, що на його аркушах, випромінюють тепло. Яке ж світло жило в душі цього хлопчика, який і ріс без матері, тільки з батьком і бабусею! Хотілось зрозуміти, що було джерелом цього радісного погляду на життя. Доброта людей, що його оточували? (У селі всі знали і жаліли Колю). Самовіддана любов батька, простого сільського теслі, який жив у постійній готовності прийти на допомогу синові?

А, може, невідання, непередбаченість своєї долі?

Якби він знав, що в нього ще попереду...

Тоді в оселю Колі Хмеленка мене привів його лист до редакції “Советской Белоруссии”. В ньому він просив про допомогу. Точніше — вимагав справедливості. До Миколи бездушно поставилися в Мінському інституті іноземних мов, куди Хмеленок відправив документи про вступ на заочне відділення німецької мови (нею він захопився вже в сьомому класі, перемагав на районних олімпіадах).

Я написала нарис про Колю Хмеленка “Преодоление”. Схвильовані його долею, читачі відгукнулися сотнями листів. Після цього вуз виправив свою помилку, і Микола став студентом. П’ять років він двічі на рік приїздив до Мінська на зимову і весняну сесії. І завжди з ним поруч був батько, без допомоги якого син не міг обійтися. Закінчив юнак вуз з червоним дипломом.

Ще одна перемога над недугою, над долею!

У школі, котру він закінчив, йому побоялись дати уроки. “Що це за вчитель, який навіть крейду в руці не втримає?!”

Знову втрутилась газета, допомогла.

Але головне було в ньому самому. Як увійти до класу і, побачивши десятки допитливих, пустотливих, цікавих дитячих очей, змусити їх себе слухати? Захопити красою чужої мови? В одному з листів він напише мені: “Іноді буває боляче бачити, як діти з жалістю дивляться на мене, допомагаючи мені. Тоді я намагаюсь усміхнутися, як би важко не було на душі. Я не дуже люблю, коли мене жаліють” .

Пізніше доведеться побувати на уроках Миколи Хмеленка. І знову він здивує мене — тільки тепер уже педагогічною майстерністю, повним володінням класом.

Взято ще одну висоту у його долі!

Але попереду чекало нове, можливо, найтягче випробування — пекельне полум’я Чорнобиля. Воно спалахнуло в трьох десятках кілометрів від Савич. І не було від нього захисту. Хто міг, від’їжджав, ішов. А якщо ноги ледь ходять?..

Всеньке літо прожив Микола Хмеленок у своєму селі, все знаючи і розуміючи. Дозиметри безпристрасно відраховували наростаючу кількість мілірентгенів, які ввібрали люди забрудненої зони. Микола назве цю цифру у своєму листі. Напише про це без страху і гніву. І як вирок собі, закінчить листа словами: “Буду разом з усіма, стану свідком всіх подій”.

Тільки у кінці вересня знайдуть Хмеленкові місце в іншій школі. У маленькому селі Недойка Буда-Кошелівського району, яке теж густо помічене тими ж радіоактивними плямами.

У Недойці молодого вчителя “із зони” прийняли тепло. Дали просторий дім. Але тут і наздогнала цю сім’ю зловісна радіація. Далося взнаки, певне, те, що вони всеньке літо прожили під боком у розлюченого атомного реактора. Злягла бабуся, незабаром її не стало. Про себе Микола напише з Недойки: “Здоров’я зовсім розклеїлось. Всю зиму переслідували безперервні хвороби. Почали підводити серце, нерви”.

Не встиг батько зіп’ятися на ноги після інфаркту, як незабаром — нова біда: кроволив у мозок. Підломилася, рухнула головна опора Миколи. Два інваліди, дві безпомічні люди залишились самі в порожньому домі. Були в них родичі в Світлогорську. Туди б і перебратися. Микола писав в різні інстанції, аж до Верховної Ради Білорусії, просив домогти з житлом. Відмовили. Не можна. “Вам вже один раз допомогли”.

Листи від Миколи Хмеленка перестали надходити. Згодом, вже через кілька місяців, прийшла листівка з Городні, маленького містечка на Чернігівщині. Там живе заміжня сестра Миколи. Поруч з нею поселився і він з хворим батьком.

З тривогою чекала я чергового листа від Миколи. Чи вистачить у нього сил подолати і це випробування? Вистачило! Отримала послання радісне: “Поспішаю повідомити Вам, що мене взяли на роботу в місцевий Будинок піонерів і школярів. Я знову серед дітей!.. І люди тут доброзичливі”.

Колись сільський хлопчик-каліка просив у Бога, щоб той оживив йому хоча б одну руку. Господь не зглянувся. Але він вдихнув у його душу рідкісну стійкість, силу і терпіння.

…Я звикла одержувати від Миколи Хмеленка короткі звісточки. Я чекаю на них. Мені треба просто знати, що живе на землі ця людина.

Діна МАНАЄВА

м. Мінськ

Цю дiвчинку повинен знати кожен українець!

“Цю дiвчинку повинен знати кожен українець. Можливо, це наша майбутня Леся”, — сказала про нашу талановиту землячку на одному з конкурсiв вiдома українська поетеса Лiна Костенко. Американська преса назвала її “новою зiркою на небосхилi української поєзiї“.

Вiршi Тані Шамрай поетеси друкувались у 52 країнах свiту, декламувались по всесвiтньому радiо, частина їх експонується в музеї українознавства в бельгiйському мiстi Генку та в музеї Добра столицi України.

Її творчiсть вивчають на уроках лiтератури, а багато вiршiв уже стали пiснями.

Таня була переможцем двох Всесвiтнiх лiтературних конкурсiв, що проходили в Канадi, вiдзначалась грамотою Союзу Українок Америки, була лауреатом та дипломантом Всеукраїнських конкурсiв “Бог є любов”, “Таланти твої, Україно”.

Маючи стiльки нагород i визнань, Таня Шамрай у життi проста i скромна дiвчина. За своїм свiтоглядом, зi своєю життєвою поезiєю. Наполеглива i вiдповiдальна.

Архів новин

Про нас

Культура

Освіта

Соціальна робота

Таланти

Партнерство

Фотогалерея

Література

Долі

Угору